Щирі вітання з Днем медика. Нам пишуть

Цей щоденник надійшов на електронну пошту Громадської Наглядової Ради Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги ще на початку тижня. Ми вирішили опублікувати його саме сьогодні. В цій історії названі прізвища конкретних лікарів. Але ми вважаємо, що це подяка всім медичним працівникам КМКЛ ШМД та й усім медикам України.

Зі святом, друзі!

Від імені ГНР КМКЛ ШМД

Голова ГНР Анатолій Велімовський

Наводимо текст листа без будь-яких правок:

 

Замість епіграфу:

Перефразовуючи Ніцше, все,

що нас не вбиває, штовхає до надійних рук

одного з найкращих нейрохірургів країни ))).

Виявилось, що інколи травма одразу ж не дається взнаки, а за місяць-півтора неймовірний раптовий біль закручує тебе у китайський вузол та змушує бігти світ за очі, благаючи про допомогу. Саме у такому стані звернулася до КМКЛ ШМД.

Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги – лікарня особлива. Багато про неї ходить чуток, зрідка пишуть у ЗМІ і все якось з негативним відтінком.

Далі пропоную невеликій щоденник подій та моїх особистих вражень, почуттів та думок у якості пацієнта цієї лікарні.

П’ятниця. На входах до лікарні чергують хлопці з Муніціпальної варти Києва, які всім, хто прямує до приймального відділення нагадують про маски та пропонують скористатися дезинфікуючим засобом, що розміщені поруч на окремому столику. Після короткого знайомства з лікарем-нейрохірургом йдемо на МРТ, за результатами якого він, одразу ж визначає проблему й аргументовано за допомогою наочних посібників пояснює необхідність хірургічного втручання, виписує ліки, щоб зменьшити біль.

Понеділок. О 8.00 у коридорі приймального відділення лише кілька осіб, глухувата, проте балакуча бабуля з імобілізованою рукою і фельдшером швидкої, подружня пара мого віку, сивоволосий чоловік у супроводі сина, 3-4 лікаря та медичні сестри і санітарочки. Усі в масках. Періодично через приймальне відділення пропливають каталки з хворими. Заходжу до кабінету. Дуже елегантна медична сестра, яскрава красива жінка, спокійно, впевнено і швидко проводіть опитування, заповнює необхідні для госпіталізації документи, інструктує щодо подальшого мого маршруту. ЕКГ, рентген, аналізи. Все зайняло хвилін 30-40. І ось, вже на чолі з санітарочкою, я та подружня пара прямуємо до ліфтів, щоб піднятися на 10-й поверх до відділення.

Піднімаючись, ліфт кілька разів зупинявся на поверхах, щоразу нас всіх спочатку вдавлюючи у підлогу, потім з силою підкидаючи угору. Щоразу такий підскок я та товариш по нещастю – сивий чоловік років 60 – супроводжували мимовільним скриком від болю. Перед входом у відділення наша супроводжуюча наказала вдягти бахіли та халати. Після хвилинної верифікації на посту у присутності завідувача відділенням нас розводять по палатах.

У палаті передпокійблизько 6 квадратних метрів. Праворуч – шафа-купе для одягу та взуття пацієнтів. Ліворуч – куточок для умивання та вхід до туалетної кімнати. Чистота ідеальна. Вода не крапає, бачок не підтікає, дзеркало та кахельна плитка сучасні й цілі, сантехніка працює бездоганно. Побачене приємно здивувало та заспокоїло. Палата на шістіь ліжок. Всі ліжка великі, на колесах. Такі зручні для пацієнта і такі важкі й громіздкі для пересування медперсоналом. В палаті – жінки різного віку і всі лежачі. Санітарочка, що допомогла занести мені речі, одразу питає кому допомогти перевернутись, когось попереджає про подорож на ЕКГ. Слідом до мене і ще однієї пацієнтки підходить маніпуляційна сестричка з переліком препаратів, що потрібно докупити в аптеці, оскільки в лікарні їх немає. Перелік напрочуд короткий. Виручаю сусідку – з обома переліками прямую до аптеки на перший поверх. Майже на кожному поверсі ліфт зупиняється й підкидає. Заходять-виходять пацієнти, відвідувачі. У масці тільки я. Дехто зсунув на підборіддя, дехто зовсім зняв. Бісить!

Нам з сусідкою ставлять крапельниці. Маніпуляційна сестричка періодично забігає до палати, перевіряє їх, цікавиться у нас самопочуттям. Тим часом санітарочки, наче мурашки, тягають ліжка з хворими на процедури та перев’язки, вдало маневруючи у маленкому просторі. Почувся шурхіт і палата наповнилася легким ароматом хлоргексидину. Почуваюся комфортно – ліки крапельниці почали діяти, біль вщухає. Дуже приємно й затишно було від того, що попри всю метушню у палаті не було галасу і невдоволення. І санітарочки, і медсестри, і, відповідно, пацієнти з відвідувачами розмовляють дуже тихо, спокійно, з повагою до всіх. Раптом чую радісний голос: «Дівчатка, сьогодні борщик. Смачненький. Давай, сонечко, тарілочку. Давай, моя хороша, і тобі наллю. Давай тарілочку, рибонько. Треба. Давай допоможу сісти.» Зменшувано-пестлива форма слів від молодшого медичного персоналу у лікарні? Я була не просто здивована, а надзвичайно розчулена. Їсти вже кілька днів через жорсткий біль не хотілося, але вирішую пробувати все. І борщик, і пловчик з перловочки дійсно були смачненькими. І це знову приємно вразило, адже знаю, що бюджетом передбачено на денне годування пацієнта цієї лікарні дуже не багато грошей.

Зайшов молодий красень, лікар-інтерн Олександр, спокійно й докладно розказав про подальшу підготовку до операції, дав поради та рекомендації. Відпочиваю.

Перевели до іншої палати. Знову зразкова чистота й затишок. Від пересування у вертикальному положенні почав наростати біль, і такий, що навіть речі розкласти сил не було. І звичайно ж – сльози. Від болю, від безпорадності, від страху перед операцією.

Пізніше прийшов нейрохірург Грипич Володимир Миколайович. Мовчки склав кинутий мною одяг, неспішно взяв стілець, сів навпроти й почав спокійно розповідати що зі мною буде далі. Про підготовку до операції, про хід операції, що буде після операції. Про те, що успіх операції гарантує на 98 відсотків, що болю більше не буде, що наступного ранку зможу вже вставати. Поцікавився які питання, побоювання, що турбує, що непокоїть. Впевненість і спокій лікаря під час розмови поступово передалися й мені. Перестала почуватися біоматеріалом.

Згодом завітав анестезіолог Баран Юрій Володимирович. В іронічно-жартівливій формі провів опитування. Не поспішаючи, висловлюючись в манері героїв Льюіса Керрола, дуже докладно, згідно своєї компетенції, описав події під час операції. Почала жартувати.

Проблема перейшла у статус “завдання”. З’явилося відчуття члена команди і розуміння, що певний відсоток успішного результату залежить від моєї зібраності та позитиву. Більше – ані страху, ані жалю до себе. Спали на думку слова професора В.М.Бехтерєва: «Якщо хворому після бесіди з лікарем не стає легше, то цей медик повинен кинути свою професію». Володимире Миколайовичу, Юрію Володимировичу, Ви просто неймовірно фахові, надзвичайно щиросердні, істинні лікарі !!! Велика вам вдячність за це!

Надвечір постова сестричка та санітарочка готували до операції. Знову була приємно здивована делікатністю та доброзичливістю, їхнім розумінням мого стану. Нарешті перший, напевно, найскладніший день у лікарні закінчився.

Вівторок. День операції. З 6-ї ранку прибирання палати з дезинфікуючими засобами. Легкий флер хлоргексидину постійно відчувався і у відділенні, і у всій лікарні загалом. Далі контроль самопочуття, уколи, тощо з підготовки до операції. Ланцюжком: постова сестричка, нейрохірург, маніпуляційна сестричка. Вже знайомий мені лікар-інтерн Хижко Олександр, явно співчуваючи мені, допоміг підвестися й розважав приміркою ковніра Шанса. Жартуємо, сміємось. Забігли санітарочки з питанням, як мені зручніше буде дістатися до операційної: каталкою, візочком чи своїм ходом. Вибачаюся, пояснюю, що у вертикальному положенні починається нестерпний біль. Везуть каталкою.

Маршрут до операційного блоку складний. Дорогою, крім ліфтів, всім тілом відчуваю ще одну проблему – пороги. Санітарки – жіночки 60+, щоразу силоміць перетягують через них каталку під акомпанемент моїх охів-ахів. Стає якось соромно, що їм так важко.

Операційна – велика зала, з високою стелею, облицьована зеленим кахелем, що тримається ще з радянських часів. У залі досить прохолодно. Медсестра накрила ковдрою, заправленою у підковдру. З того, що можу побачити не рухаючись, здивувала та дуже розстроїла велика хірургічна безтіньова лампа, з почорнілим від терміну використання нікелем та операційні мобільні тумби для анестезії, народжені ще в СРСР, – металеві, поцятковані корозійними кератомами. На тлі стерильної до скрипу чистоти це приголомшувало. Приголомшувало настільки, що нестерпно хотілося поставити кілька питань меру столиці та депутатам Київради.

Скажіть мені, сплачуючи податки до місцевого бюджету, якого Боніфація я та літній пацієнт у сусідньому оперблоці, відокремленому склом, маємо лежати роздягнені при температурі приміщення 16-17 градусів? Чому анестезіолог зі своєю асистенткою мають підігрівати під час операції холонучі у такій температурі розчини, щоб не нашкодити пацієнту? Якого Боніфація нейрохірурги, анестезіолог, операційні медсестри повинні митися до операції крижаною водою, бо тепла вода закінчилася разом з опалювальним сезоном? Нейрохірурги, що роблять, без перебільшення, унікальні високоточні операції, які у цій лікарні відпрацьовані, поставлені на потік, тому вже стали буденними, що абсолютно аж ніяк не нівелює їх складність та значущість. Чому нейрохірурги та хірурги унікальної столичної лікарні змушені купувати власним коштом персональний хірургічний інструмент, оскільки той, що придбаний бюджетним коштом важкий та дебелий і аж ніяк не підходить для багатогодинних та високоточних хірургічних маніпуляцій?

Розумію, що за останні 3-4 роки керівництвом міста завдяки наполегливості Головного лікаря, безпрецедентно активної участі Громадської наглядової ради цієї лікарні було багато зроблело щодо її оснащення. Але може вже досить виїжджати за рахунок людського ресурсу і нарешті настав час для суттєвого фінансування капітального ремонту лікарні? Час міняти комунікації, ліфти, вікна, утеплювати фасади, міняти на сучасні інтер’єри поверхів, зокрема першого, вирішити питання із забезпеченням лікарні автономним теплопостачанням, щоб велика, багатопрофільна комплексна наукова і лікувально-профілактична установа для надання цілодобової невідкладної медичної допомоги населенню при гострих захворюваннях, травмах, нещасних випадках та отруєннях нарешті стала гордістю столиці !?

Після операції періодично прокидалася. Чула голоси анестезіолога, сестричок. Знову ліфт. На зворотньому шляху застрягли в ньому на 20 хвилин. Поки санітарочки розбиралися з ситуацією, подумалося: добре, що це я після операції, а не хтось, кого транспортують на термінову. Потім, уже у палаті, коли нейрохірург зайшов дізнатися про мій стан, повідомив, що я м’якко виходила з наркозу. П’ять виснажливих днів лишилися позаду. Болю нарешті не було, тож можна було відіспатися.

Середа. Після вранішніх уколів, під час планового обходу відділень зайшов Головний лікар Ткаченко Олександр Анатолійович у супроводі завідувача відділенням Резніченка Володимира Івановича та мого нейрохірурга. Олександр Анатолійович сам високопрофесійний хірург і питання відновлення функцій руки для нього було надважливим.

Далі протягом дня уколи, крапельниці, людське спілкування з медичним персоналом. Десь біля 3-ї ночі виникли технічні проблеми. І сестричка, і санітарочка відпочивали на посту. Це знову приємно здивувало, адже шукати їх по приміщеннях потреби не було. З жалем розбудила санітарочку і питання вирішили.

Четвер. Дезинфекція палати. Контроль самопочуття, уколи, крапельниці. Приємне спілкування з медичними сестрами, нейрохірургом, лікарем-інтерном, який асистував на операції. Впевнена, що у недалекому майбутньому він стане чудовим компетентним нейрохірургом, як і його наставник, адже вже увібрав дух цієї лікарні – людяність.

П’ятниця. Уколи, крапельниці, інструктаж нейрохірурга, виписка.

Поки чекала на таксі виникло кілька питань для тих, хто пересказує про «гадюшник» і вишукує «смажене». Обшарпані стіни та старі ліфти це провина лікарні чи її біль? Недостатньо оснащені, тісні палати – це провина лікарні чи її біль? Жалюгідний бюджет на харчування стаціонарних пацієнтів – це провина лікарні чи знову біль? Мізерні заробітні плати – це провина лікарні чи випробування людської гідності та відданості професії для лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу? Надання медичної допомоги затриманим, особам у алкогольному сп’янінні та наркотичному кумарі – це провина лікарні чи щоденний ризик для медперсоналу? Недотримання маскового режиму у середині лікарні пацієнтами та відвідувачами під час пандемії – це провина лікарні чи зухвала недбалість пацієнтів та відвідувачів? Ця лікарня є дзеркалом нашого суспільства загалом і кожного з нас окремо. А чи варто на дзеркало нарікати?

І замість епілогу. Чи то спрацював закон Всесвіту, що подібне притягує подібне, чи то справді новачки мають фарт. Тож «я вам не скажу за всю Одесу», але лікування у відділенні нейрохірургії №3 (хірургії хребта та спинного мозку) Київської міської клінічної лікарні швидкої допомоги для мене було приємним, корисним, багатим на несподіванки, почуття, відчуття, враження та емоції.

Тому з безмежною вдячністю за неперевершений професіоналізм, високу медичну дисципліну, тактовність, чуйність, щиросердність і почуття гумору, атмосферу людяності та відповідальності, поваги до пацієнта схиляю голову перед Вашим щоденним подвигом, якій став буденністю, що абсолютно аж ніяк не зменшує його важливість і глибоку повагу до Вас, високошановні лікарі, операційні медсестри, медичні сестри відділень та санітарки.

З повагою,

Ваша пацієнтка Бас С.В.

Top